Майстер Сем турбувався про неї, вона відчувала. Той невидимий вогонь пішов і перестав її лякати, а залишилося... вона не знала, як визначити до кінця те що залишилося в ньому. Але чоловікові тут не подобалося. Втім, їй теж не подобалося. Занадто низькими здавались склепіння, надто спертим - повітря. Хотілося вийти назовні, під небо та сонце, та скоріше.
[i]«Так, мабуть, почуваються… вільні люди? Значить, так воно… так воно відчувається? Добре.»[/i]
Майстер Сем звелів їй запам'ятати те, що він казав, і вона запам'ятала. Знову не до кінця зрозуміла – але запам'ятала. Розтисла пальці, і зламаний, непотрібний нашийник брязнув об кам'яну підлогу. 
[i]«Не треба таке зберігати»,[/i] - зі дзвякотом від удару нашийника, прийшло розуміння в голову дівчинки,[i] - «треба залишити тут і забути, як і все своє колишнє життя.» [/i]
Усього цього більше не буде. Якщо вона колись і повернеться в Імперський сектор або Простір Хаттів, то зовсім інша, і ніхто її тут не впізнає. Так буде правильно.
І ще вона зрозуміла - ланцюжок і справді їй заважає. Ось дивно – раніше вона не звертала на неї увагу, а тепер… Мабуть, у вільних завжди так?
[i]«Мабуть…»[/i]
[b]- Дякую... майстер Сем,[/b] - тихо сказала вона, опускаючи очі. [b]- Я не знаю. У мене тепер все є. Навіть більше, ніж усі… І я… А… та тука… гарна… вона ще прийде?[/b]